17 листопада 1933 року в центрі Чикаго відбулася багатотисячна українська маніфестація проти штучного Голодомору, влаштованого сталінським режимом в Україні. Два тижні перед цим завершилася робота Українського павільйону на Світовій виставці Поступу Прогресу. Президент виставкового комітету, лікар Мирослав Сіменович, очолив протестну ходу. Однак на перехресті вулиць Медісон і Полайна мирних маніфестантів жорстоко атакували комуністи. Було поранено десятки українців. Мирослав Сіменович надавав першу допомогу постраждалим просто на вулиці.
Про це повідомляє Галина Парасюк, кандидат історичних наук.
Голодомор 1932–1933 років став однією з найтрагічніших сторінок в історії України – терором голодом, що забрав життя мільйонів селян. За кількістю загиблих Україна втратила більше людей, ніж у Першу світову війну та роки революції разом узяті. Світ тривалий час мовчав – «змова мовчання» панувала навіть у вільних країнах.
Перші повідомлення про голод доходили через втечі за Збруч, часто трагічні. Українські діячі намагалися достукатися до світу. Єлизавета Скоропадська писала: «До твого серця, брате і сестро! Якщо допомогу голодуючим не організувати негайно, то взимку може загинути до 12 мільйонів душ». Голова Союзу Українок Мілена Рудницька зверталася до Ліги Націй і навіть оголошувала голодування. Художник Едвард Козак, редактор журналу Комар, на обкладинці серпневого номера 1933 року зобразив смерть у будьонівці, що веде москалів у зморені голодом українські села, підписавши: «На Великій Україні панує великий голод…».
Про мовчання Європи писав Олександр Олесь:
«Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала…»
Попри голодомор, 18 вересня 1933 року Радянський Союз прийняли до Ліги Націй. Українська газета Свобода писала про контраст подій: у США президент Франклін Делано Рузвельт починав епоху «Нью Ділу», тоді як Україна «була відгороджена від світу найщільнішою залізною завісою».
Того ж року Чикаго відзначало своє 100-річчя і приймало Світову виставку Поступу Прогресу. Українці здобули право мати власний павільйон – символ нації без держави, що представила себе поруч із країнами світу. Над павільйоном майорів прапор вільної України з тризубом, а кількість відвідувачів сягнула майже двох мільйонів. Наприкінці серпня 1933 року оголосили Український тиждень із парадами, концертами й з’їздами. Після завершення павільйону, 17 листопада, українська громада провела маніфестацію проти голоду в Україні та прийняття СРСР до Ліги Націй.
Протест організували активісти Гетьманського руху «Січ», зокрема відділи ім. Євгена Коновальця, полковник Шаповал, члени Українського Народного Союзу та церковні організації. Маніфестація переросла у сутичку: чиказькі та детройтські комуністи напали на демонстрантів, поранивши десятки людей. Газета Chicago Tribune повідомила про численні госпіталізації. Серед потерпілих були Марко Шиян, Ісидор Левтюх, Іван Смук. Комуністи вирвали й знищили американський прапор. Українська молодь відзначилася мужністю в обороні – О. Любас, Й. Пашковський, М. Моринець.
Попри напад, українці дійшли до Plumbers Hall поблизу Union Park, де відбулося віче. Там лікарі Мирослав Сіменович і Іван Смук продовжили допомагати пораненим.
Публікації Chicago Tribune і українських газет зберегли пам’ять про цей протест. Громада вважала, що виконала свій моральний обов’язок – не мовчала про геноцид українців.
Світова преса тим часом зосереджувалася на судових процесах у москві над британськими інженерами, не звертаючи уваги на український голод. Кореспондент New York Times Волтер Дюранті цинічно виправдовував замовчування, заявляючи: «Але йшлося тільки про українців».
16 листопада 1933 року – за день до української маніфестації в Чикаго – Сполучені Штати офіційно встановили дипломатичні відносини з СРСР, визнавши Радянський Союз державою.
Говорити про Голодомор в Україні стало можливим лише наприкінці 1980-х. 26 листопада 1998 року Указом Президента України встановлено День пам’яті жертв Голодомору (четверта субота листопада). У 2003 році Верховна Рада України визнала Голодомор актом геноциду.
Автор: Данило Пєвчев