У 1980 році москва приймала Олімпійські ігри, однак підготовка до них супроводжувалася потужною хвилею міжнародного спротиву. Світова спільнота бойкотувала проведення ігор в авторитарній державі, яка придушує власних громадян і веде агресивні дії проти інших країн – ескалація Афганістану. Найактивнішими прихильниками бойкоту стали українці США та Канади. Для діаспори це була не лише політична позиція, а й моральний обов’язок – протест проти імперського гноблення та радянських злочинів.
Про це повідомляє Олексій Лях-Породько.
Світове українство, яке століттями зазнавало страждань у імперській та комуністичній неволі, зайняло принципову позицію щодо Олімпіади в москві. Ініціативу бойкотувати Ігри першими висунули політичні представники США та Канади. Українці Північної Америки жваво підтримали заклик президента США, хоча серед американців і канадців були й ті, хто вважав бойкот неправильним.
Одразу після звернення президента США Джиммі Картера Український Народний Союз у особі його голови Джона Фліса (John O. Flis) висловив повну підтримку. У листі до президента було написано: “Будьте впевнені, що наші члени, 87 000, повністю підтримують Вашу позицію щодо Олімпійських ігор, як рівно ж щодо позиції США до відносин з СРСР… Ми повністю підтримуємо запроваджені Вами економічні та політичні санкції проти радянського союзу”.
Опитування, опубліковане в часописі «Ukrainian Weekly», зафіксувало реакції окремих українців зі США на питання про бойкот. Любомир Зобнів (Lubomyr Zobniw), інженер із Бінгемптона, відповів:
“Думаю, бойкот – це добре. Якщо брала б участь збірна США, то американці поїхали б у СРСР й витрачали там гроші. Таким чином збагачувалась би радянська казна. Крім того, совєти мали б хороший засіб пропаганди. Без участі США ефективність того інструменту зменшується”.
Магда Кольчіо (Magda Kolcio), тренерка з Мендема, зазначила:
“Я підтримую бойкот, але розчарована, що з цього питання було так мало співпраці з іншими європейськими націями. Вони, напевно, забули, що мають серйозного ворога на порозі й на що здатний радянський союз. Світ стояв осторонь, допоки радянський союз увірвався до Угорщини 1956 року і Чехословаччини 1968 року. Принаймні ми в США будемо мати можливість сказати, що американці не стояли осторонь, коли радянські війська вторглися в Афганістан”.
Андрій Мицак (Andy Mycak), ІТ-спеціаліст із Нью-Йорка, сказав:
“Я думаю, що Президент зробив правильне рішення про бойкот Олімпіади. Думаю, що це важлива причина і що це завдасть шкоди радянському союзу. Як спортсмен, співчуваю спортсменам, які так довго тренувалися й здійснювали підготовку до цих ігор, але я дивлюся на це так – на війні хлопці віддають життя за країну. Зараз їх просять відмовитися від своєї конкурентоспроможності заради одного міжнародного спортивного заходу. Не думаю, що це занадто велике прохання”.
Юрій Черник (Yuri Chernyk), менеджер з Атланти, висловив думку:
“Я думаю, що це добра форма протесту. Як людина був обурений радянським вторгненням до Афганістану. Як українець, моє обурення совєтами було ще сильнішим. Думаю Альтернативна Олімпіада повинна бути проведена цього року на користь атлетів, які не будуть брати участь в московській олімпіаді”.
Ніна Самокіш (Nina Samokish), науковиця з Нью-Йорка, додала:
“Благородний і чесний дух співпраці серед учасників різних націй повинні проникнути в Олімпійські ігри. Коли цього духу ясно, що не вистачає в господаря країни, про що свідчить відверте радянське вторгнення до Афганістану, то це абсолютно правильно бойкотувати ігри. Як додатковий доказ відсутності олімпійського духу свідчить заслання радянською владою родин політв’язнів, щоб туристи не могли зіткнутися з темною стороною “працівника раю”.
Державна скарбниця зростає, за підсумками Олімпіади, але радянські громадяни страждають. Тепер вони повинні стояти в довгих чергах за основними продуктами харчування, оскільки змінено розподіл їжі, щоб забезпечити приплив туристів на ігри. Не кажучи вже про олімпійські сувеніри, які виготовляють політичні в’язні в радянських концтаборах. Ні, це точно не олімпійський дух”.
У Канаді державну підтримку протесту висловили відомі політики українського походження, зокрема сенатор Павло Юзик (Paul Yuzyk) та Андрій Вітер (Andrew Witer). Сенатор Юзик, виступаючи 6 травня 1980 року перед Сенатом Канади, позитивно оцінив рішення уряду бойкотувати Ігри та звернув увагу на заяву “Асоціації олімпійських гарантій в СРСР”, підкресливши підпільний характер діяльності цієї організації і переслідування дисидентів. Юзик заявив, що радянський уряд вирішив «очистити москву перед Олімпіадою від дисидентів, неблагонадійних, передовсім арештами, вигнанням, засланням та різними провокаціями».
Сенатор Юзик також акцентував увагу на порушеннях Олімпійської хартії радянською владою і навів приклад утисків українських спортсменів: братів Папірових, виключених зі складу збірної СРСР на Зимових Олімпійських іграх у Лейк-Плесіді.
Під час прес-конференції в Лейк-Плесіді радянська дисидентка Ніна Строката-Караванська закликала світ не закривати очі на вбивства в Афганістані й рішуче сказати “ні” Олімпійським іграм у москві. Завершуючи виступ, сенатор Юзик закликав уряд Канади виконати зобов’язання перед НАТО як «оплотом свободи і демократії у світі» та наголосив на важливості сильного західного альянсу.
Звернення Андрія Вітера, виголошене 20 вересня перед спікером Палати громад Канади:
“близько 100 українських спортсменів беруть участь в Олімпійських іграх, які відбуваються у Сеулі, Корея. Вони є гордістю своєї Батьківщини, але ніхто з них не буде нести прапор України. Колись учасниками олімпійського руху були Естонія, Латвія та Литва. Проте москва також відмовила їм у незалежній участі. Радянський уряд стверджує, що ці країни не можуть брати участі самостійно, оскільки це порушить Олімпійську хартію. Однак президент МОК заперечив цю заяву, а в самій Хартії зазначено, що будь-яка нація чи країна, яка формує власний національний олімпійський комітет, може приєднатися до олімпійської родини. Ми поділяємо гордість за наших власних канадських олімпійців, і це лише підкреслює несправедливість щодо прекрасних молодих спортсменів, яким москва відмовила в можливості представляти свою батьківщину. Я закликаю уряд Канади висловити офіційний протест радянським чиновникам проти цього кричущого порушення Олімпійської хартії та основних прав людини, а також вимагати, щоб Литва, Латвія, Естонія та Україна зайняли належне їм місце в олімпійській сім’ї”.
Крім діаспори США і Канади, проти проведення Ігор виступали радянські дисиденти та політв’язні, серед яких були Володимир Буковський, Леонід Плющ, Наталія Горбаневська, Валентин Мороз, Петро Григоренко, Надія Світлична, Ніна Строката-Караванська та інші. Вони зверталися до західних країн з вимогою зруйнувати репресивну машину Союзу і бойкотувати Олімпіаду; зокрема Володимир Буковський назвав рішення обрати москву місцем проведення Ігор безвідповідальним, бо воно «санкціонувало незворотність репресій».
На підтримку бойкоту виступали й окремі американці. Мартін Абенд (Dr. Martin Abend) казав:
“Що ми маємо говорити про те, коли ми кажемо поїхати на Олімпіаду, або ні через Афганістан. Треба сказати також, що немає Олімпіади в радянському союзі через нелюдяність, зокрема до українців”.
У самому СРСР за кілька років до Ігор з’явився рух опору. Українська Інформаційна Служба «Смолоскип» повідомляла про отримання самвидаву – Заклику «Асоціації олімпійських гарантів в СРСР», який було перекладено англійською і 15 лютого 1980 року передано Збігнєву Бжезінському у Білому домі та офіційним представникам Державного департаменту США.
Також на початку 1980 року Українська Головна Визвольною Радою у США було опубліковано звернення політичних в’язнів Мордовії до учасників Олімпійських ігор під назвою «Суть режиму залишається незмінною», авторами якого були Кузнєцов, Гінзбург, Гаяускас, Євграфов, Караванський, Лук’яненко, Мурженко, Осадчий, Ребрик, Романюк, Степанов і Шумук.
Автор: Данило Пєвчев