Чотири роки тому, 21 травня 2022 року, через кілька місяців після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, російський уряд оприлюднив список із 963 громадян США, яким назавжди заборонили в’їзд до Російської Федерації. До нього увійшли президент Джо Байден, віцепрезидентка Камала Гарріс, більшість членів Конгресу (від обох партій), урядовці та військові, журналісти, науковці та представники громадянського суспільства. Водночас була одна структура, яка була представлена непропорційно широко з огляду на свій розмір – керівництво та співробітники Комісії з безпеки та співробітництва в Європі, більш відомої як Гельсінська комісія. Майже 20 нинішніх і колишніх співробітників, включно зі мною, потрапили до цього списку, що зробило Гельсінську комісію найбільш представленою американською інституцією у ньому. Тож чому Москва відчувала таку виняткову ворожість до Гельсінської комісії?
П’ятдесят років тому, у червні 1976 року, Конгрес, попри заперечення Державного департаменту, створив двопартійну та двопалатну Гельсінську комісію. Її мандат полягав у тому, щоб моніторити та заохочувати дотримання всіма підписантами Гельсінського заключного акта 1975 року зобов’язань у сфері прав людини, військової безпеки та економічної співпраці в Європі та колишньому Радянському Союзі. Особливий акцент комісія робила саме на правах людини, які Радянський Союз і його сателіти у Східній Європі систематично порушували. Хоча комісія переважно була конгресовою структурою, вона також мала компонент виконавчої влади, що було незвичним для урядового органу, але водночас відкривало більше можливостей для виконання її мандату.
Гельсінська комісія відігравала помітну роль у тому, щоб привертати увагу до порушень прав людини в Радянському Союзі та підтримувати дисидентські рухи в СРСР і його східноєвропейських сателітах.
У роки Холодної війни комісію очолювали голови та співголови з Палати представників і Сенату – конгресмени Данте Фасселл (демократ, Флорида) і Стені Гоєр (демократ, Меріленд), а також сенатори Боб Доул (республіканець, Канзас), Альфонс Д’Амато (республіканець, Нью-Йорк) і Денніс ДеКончіні (демократ, Аризона). Вирішальну роль відіграв перший керівник апарату Спенсер Олівер, який відіграв важливу роль у створенні та розвитку комісії. Згодом, у 1992-2015 роках, пан Олівер обіймав посаду Генерального секретаря Парламентської асамблеї ОБСЄ, яка об’єднує 56 країн.
У період Холодної війни комісія стала одним із провідних голосів у викритті порушень прав людини в радянському блоці. Не дивно, що ця американська урядова комісія викликала крайнє невдоволення в СРСР.
Мені випала честь працювати в апараті Гельсінської комісії понад 35 років – з 1981 по 2017 рік. Я був частиною команди позапартійних професіоналів, які організовували слухання та брифінги, готували численні публічні звіти, промови, пресрелізи та резолюції Конгресу. Ми просували повагу до прав людини, привертали увагу до їх порушень і засуджували їх у Радянському Союзі та підконтрольній йому Східній Європі. У той час, коли увага уряду США та американських медіа переважно була зосереджена на московських дисидентах (адже саме там знаходилися посольство США та американські ЗМІ), Гельсінська комісія також висвітлювала репресії проти неросійських дисидентів, зокрема українців і литовців. Це, звісно, ще більше дратувало радянську владу.
Ми також тиснули на виконавчу владу, передусім на Державний департамент, закликаючи її активніше порушувати конкретні випадки порушень прав людини. Це включало практику «називання імен» окремих політичних в’язнів, особливо на міжнародних дипломатичних зустрічах тодішніх 35 держав-підписантів Гельсінського заключного акта.
Разом із колегами з Державного департаменту співробітники Гельсінської комісії, включно зі мною, були повноправними членами офіційних делегацій США на багаторічних зустрічах у межах так званого Гельсінського процесу. Конференції відбувалися у Белграді (1977-1978), Мадриді (1980-1983) та Відні (1986-1989). Також у період між 1984 і початком 1991 року проводилися короткотривалі зустрічі в Будапешті, Оттаві, Берні, Парижі, Копенгагені та Москві. На цих форумах західні країни на чолі зі Сполученими Штатами засуджували СРСР та його союзників за порушення прав людини відповідно до Гельсінського акту. Радянська сторона була вкрай роздратована критикою Заходу щодо її ситуації з правами людини і, без особливого успіху, намагалася захищатися.
Отже, які ж основні напрями діяльності Гельсінської комісії у її перші роки відповідали її мандату з моніторингу прав людини?
Одним із основних напрямів роботи комісії був активний захист радянських політичних в’язнів та інших дисидентів, особливо членів Гельсінських груп спостереження, створених в Москві, Україні, Литві, Вірменії та Грузії, а також пов’язаних із ними організацій. Ці громадяни наражалися на великі ризики, документуючи порушення прав людини та вимагаючи від радянського уряду дотримання зобов’язань у сфері прав людини, які він добровільно взяв на себе, підписавши Гельсінський заключний акт. Комісія принципово звертала увагу і на становище неросійських дисидентів, особливо членів Української Гельсінської групи, яка була найбільшою та найбільш репресованою серед радянських Гельсінських груп. Варто зазначити, що радянська влада була особливо чутливою до проявів інакодумства в Україні та трьох країнах Балтії, з огляду на їхню історію спротиву радянському пануванню.
Комісія рішуче захищала релігійні права. Зокрема, вона виступала проти переслідувань п’ятидесятників, які становили непропорційно велику частку серед в’язнів сумління. Комісія також активно відстоювала легалізацію Української греко-католицької церкви, яка на той час була найбільшою забороненою церквою у світі.
Ще одним питанням, якому комісія приділяла значну увагу, були так звані тоді «людські контакти». Радянський Союз і його союзники різною мірою не дозволяли своїм громадянам емігрувати, зокрема возз’єднуватися з родичами на Заході. Одним із моїх перших завдань у комісії було ведення списків тисяч осіб, яким забороняли користуватися цим базовим правом – переважно радянських євреїв і румунів. У ті перші роки радянська влада категорично відмовлялася приймати наші списки. Натомість репресивний румунський режим дозволяв особам із наших списків возз’єднуватися зі своїми родинами в Америці, але лише тому, що прагнув зберегти сприятливий торговельний статус у відносинах зі США. Ми також захищали інтереси радянських громадян, яким не дозволяли возз’єднатися з подружжям у Сполучених Штатах або відмовляли у праві відвідати свої родини.
Комісія пильно стежила за дотриманням прав людини у радянських сателітах, активно захищаючи придушений польський рух «Солідарність» та чехословацьку «Хартію-77». Ми також говорили про проблеми прав людини, які на той час майже не привертали міжнародної уваги, зокрема жорстокі спроби комуністичного уряду Болгарії насильно асимілювати турецьку меншину. Дещо незрозуміло, але болгарська влада дозволяла членам комісії та її співробітникам, зокрема й мені, адже до моїх регіональних обов’язків належала Болгарія, відвідувати цю країну. Попри офіційну пропаганду заперечення, ми бачили приклади їхніх зусиль зі знищення турецької ідентичності.
Гельсінська комісія мала цінних союзників, які підтримували та сприяли нашій роботі, зокрема різноманітні правозахисні, єврейські, українські, балтійські, польські, угорські та інші східноєвропейські неурядові організації. Завдяки їхній невтомній адвокації вони демонстрували, що права людини є важливими не лише для уряду, а й для американського суспільства загалом.
З приходом до влади радянського лідера Михайла Горбачова, появою гласності та перебудови наприкінці 1980-х років, а також із зародженням демократичних рухів у Радянському Союзі та Східній Європі, насамперед у Польщі, деякі аспекти роботи комісії почали змінюватися. Детальніше про цей період драматичних трансформацій, про те, що відбулося після падіння радянської імперії, а також про сучасний фокус комісії – найбільше порушення основних принципів Гельсінського заключного акта Росією, а саме її війну проти України – йтиметься у моїй наступній колонці.
Фото: згенеровано за допомогою ШІ
Автор: Орест Дейчаківський
