Можливо, ще зарано підбивати підсумки, але давайте поговоримо про одну з найважливіших тенденцій, що формує суспільні процеси в Україні. А саме, про динаміку сімейних стосунків, зокрема про питання розлучень. Ця тема нагадує не вивчене дно океану. Зі всіма прихованими в ньому долинами, хребтами, розколинами, глибоководними жолобами, улоговинами та плато. Обмеження в часі та відсутність ширших статистичних даних наразі не дозволяють пірнути достатньо глибоко аби побачити всю сутність і складність питання розірвання шлюбів під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Та ось, що нам відомо.
Протягом 2024 року, за даними Opendatabot, «українці частіше розлучалися, рідше одружувалися та укладали більше шлюбних контрактів». За перше півріччя 2024-го (дані Мін’юсту) в Україні уклали 72 тисячі шлюбів. Це на 15% менше, ніж минулого року, та на третину менше, ніж до 2022-го. Кількість шлюбних договорів зросла на чверть, а кількість розлучень — аж у півтора рази порівняно з 2023-м. За перші шість місяців 2024 року зареєстровано 15 578 розірвань шлюбу. Це на 50% більше, ніж за відповідний період минулого року, та на 18% більше, ніж за перше півріччя 2021-го.
Якщо не враховувати окуповані території та регіони, де ведуться бойові дії, найменше розлучень зафіксовано в Закарпатській області, а найменше одружень — у Чернівецькій області, яка лідирує за кількістю родичів, що виїхали за кордон через війну.
Я вагалась, чи писати про розлучення та шлюб під час війни, адже більшість військових відмовились давати коментарі. Капелани, до яких зверталася, або проігнорували мої запитання, або написали, що хлопцям зараз не до цього. Проте мені вдалося поспілкуватися з приємним працівником ТЦК, ветераном та тиловим офіцером, шлюби яких розпалися після початку повномасштабного вторгнення. Також волонтери розповіли мені історію одного героїчного бійця, який наразі боронить Україну, в той час як його дружина виходить заміж за заможного француза.
Ще була розмова з таксистом з Одеси, який поставив дружині ультиматум: або вона повертається з дітьми з Європи, або розлучення. Крім того, я дізналася про виклики жінки, чоловік якої вже три роки знаходиться в окупованій Херсонщині, а вона з дітьми живе на Закарпатті.
Також спілкувалася з дружинами діючих військових і капеланів. Моя подруга нещодавно переїхала на Донеччину, щоб бути ближче до чоловіка, а дружина доброго друга військового цього літа почала публікувати сторіс з новим бойфрендом у Канаді, хоча до вторгнення вони прожили в шлюбі більше 10 років. І, нарешті, я маю добру знайому, чоловік якої з 2022-го перебуває в російському полоні. Нещодавно він отримав 12-річний вирок і написав їй: «Не чекай».
Для чого я все це написала? Нижче ви майже не почуєте деталей жодної з вищезгаданих історій. Вибачте. Я вважаю, що суспільство не повинно смакувати досвід цих родин, засуджувати або виправдовувати якусь зі сторін. Кожен з цих людей допоміг мені усвідомити: війна, яку росія принесла в наші родини, нищить суть сімейних стосунків. Вона породила багато незрозумілих міфів, викривила очікування від цього інституту та змусила людей відмовлятись одне від одного заради свого «хочу, аби життя продовжувалось». На що, власне, кожен має право.
Тому я вирішила звернутися до фахівців, аби глибше зрозуміти юридичні та соціально-моральні аспекти шлюбів та розлучень в умовах війни. Як саме війна вплинула на шлюбні відносини з точки зору права? Як релігія та віра впливає на міцність родин? Чи варто нам говорити про це більше, і як ми можемо підтримати ці родини? Далі коментарі від адвокатки та магістра богослов’я.
Адвокатка та засновниця юридичної фірми «ID Partner» — Інга Дробінова. Про те, як страх перед ТЦК вплинув на кількість розлучень та чи ефективним є надання часу на примирення.
Щодо кількості звернень за розлученням, як під час повномасштабної війни, так і під час пандемії COVID-19, цифри залишались приблизно на тому ж рівні.
«Ці події суттєво вплинули на пари та їхні стосунки, ставши своєрідним лакмусовим папірцем, який проявив стан відносин. Проте з початку 2022 року помітно збільшилася кількість фіктивних розлучень через вимоги законодавства. Якщо немає інших родичів, які можуть здійснювати догляд за неповносправною близькою людиною, а, наприклад, мати має старшого за віком партнера, то для того, щоб врятувати сина від мобілізації, родини розлучалися лише з метою створити юридичну підставу для відстрочки, яка передбачає, що син доглядає за матір’ю. Оскільки з точки зору законодавства недостатньо того, щоб один з батьків був пенсіонером. Це викликало певну хвилю розлучень. Однак, зараз ця норма закону трохи змінилась, і ситуація може покращитись», — зазначає пані Інга.
Хто частіше ініціює розлучення?
За словами юристки, немає однозначної відповіді на питання, хто частіше ініціює розлучення — чоловіки чи жінки. Однак якщо дружина виїхала за кордон, вона частіше стає ініціатором, оскільки за кордоном у неї «налагоджується нове життя». Жінки, які знаходяться за кордоном більше двох років, починають будувати своє життя там і вже не планують повертатися. «Ті, хто хотів повернутися, вже це зробили», — додає юристка.
Якщо ж обидва партнери живуть в Україні, то, з досвіду пані Інги, ініціаторами частіше виступають чоловіки. Причини розлучень різні, але війна часто стає тією межею, яка показує, хто є хто, і допомагає людям зрозуміти, чого вони насправді хочуть від життя та з ким хочуть його провести.
Чоловіки також ініціюють розлучення через відносини на відстані, коли немає відчуття, що в них досі є родина. Вони хочуть розлучитися та спробувати побудувати нове життя. «Дітей не бачили два роки, жінка не приїжджає. Яка це сім’я?», — коментує пані Інга.
Чи є час на примирення ефективним?
«Просто надавати час на примирення — це неефективно. Я вважаю, що ця судова практика часто зайва. Вона лише штучно затягує судовий процес. Люди й без цього часу розуміють, чи хочуть вони залишатися разом, чи ні. Коли рішення й було емоційним, то вони мають вдосталь часу, аби поговорити та забрати заяву. Але коли справа доходить до суду, це означає, що вже є серйозні причини. У таких стосунках вже стався надлом. І що було б справді ефективним — це обов’язкова медіація або звернення до сімейного терапевта. Ось це могло б мати сенс. Якщо люди дійшли до суду, то вони вже точно не зможуть самостійно вирішити свої проблеми й потребують допомоги фахівця».
За словами юристки, у її практиці жодна пара не примирилася на етапі часу для примирення. «Бувало, що люди ніби мирилися на кілька місяців, але потім поверталися знову зі словами: ні-ні, давайте все-таки розлучатись», — згадує вона.
Страх перед ТЦК
Цікавий нюанс, з яким стикається юристка — багато чоловіків бояться ініціювати розлучення через страх, що їх направлять до ТЦК. «Не знаю, звідки взявся цей міф, але він активно поширюється», — зазначає Інга. Жінки часто кажуть, що хочуть розлучитись, але чоловік проти. А потім з’ясовується, що він просто боїться призову.
Ще одна проблема, яку варто згадати, — це додатковий час на пересилку документів для тих, хто не має електронного цифрового підпису, особливо коли процес укладається дистанційно. А через часті обстріли та поганий зв’язок у судах, що знаходяться поблизу бойових дій, справи можуть затягуватись. «Ми займаємось розлученнями по всій країні. Якщо в Києві та Львові суди працюють постійно, то в маленьких містечках, особливо прифронтових, процеси можуть сповільнюватися», — пояснює юристка.
Пані Інга додає: «Збирати стосунки це важкий процес. Треба докласти значних зусиль, аби склеїти розбите. Можливо тому багато людей йдуть шляхом — будувати щось нове».
Коментар від магістра богослов’я, пресвітера протестантської церкви в м. Херсон, викладача Таврійського християнського інституту Миколи Городецького
«Серед мого близького оточення і друзів, за останні три роки випадків розлучень не було. Але, я часто стикаюся з цією темою в різних телеграм-каналах. Деякі шлюби тривали від 3-5 до 15-20 років. Очевидно, що кількість спільно прожитих років не гарантує збереження шлюбу. У багатьох випадках саме жінки ініціюють розлучення. Знаю одну родину, в якій дружина виїхала з дитиною до Європи і не хоче повертатися в Україну, тоді як чоловік залишився вдома і не планує переїжджати навіть після завершення війни. Вони ще не розлучені. Але, можливо, це лише питання часу», — припускає Микола.
На думку пресвітера, війна лише підсилила або проявила вже існуючі проблеми в стосунках. До Повномаштабного вторгнення більшість з них були приховані або ігнорувалися. Тож Велика війна стала таким собі каталізатором, який вивів на поверхню глибинні конфлікти та напругу в стосунках, які існували і раніше.
«В якійсь мірі війна прискорила процес розлучення в багатьох родинах, шлюб яких рано чи пізно розпався б. Знаю сім’ї, які не виїхали з України, але знаходяться на межі розлучення.Тобто, питання не лише в тих родинах, які живуть на відстані».
«Церква може вказувати на орієнтири. Сім’ї ж самі будуть вирішувати, чи слідувати біблійним принципам, чи ні»
В церкві «Преображення» м. Київ, яку відвідує Микола, протягом останніх трьох місяців багато проповідують на тему сім’ї.
«На мою думку, це є дуже ефективним в нинішній час. Сім’ї потребують підтримки, і найважливіше знати, що саме Біблія говорить про різні аспекти сімейного життя. Тож церква «пропонує» орієнтири, але остаточне рішення слідувати біблійним принципам залишається за родинами», — вважає чоловік.
В продовження думки, пан Городецький розповів, що окрім проповідей, Церква може організовувати сімейні ретрити та конференції для поглиблення сімейних стосунків та обговорення проблем у безпечному середовищі. Також, особливу увагу варто приділяти дружинам військових, як в Україні, так і за кордоном. Продовжувати підтримувати зв’язок з ними, цікавитись потребами, забезпечувати спілкування та надавати можливості для зустрічей у малих групах. Важливо, щоб ці групи очолювали жінки з подібним досвідом. Також важливо навчати вірян допомагати вдовам, радити, яким чином пропонувати підтримку, аби не травмувати. Жінки, які втратили чоловіків під час війни, потребують особливої турботи. Церква має бути готовою допомагати не лише емоційною та духовно, але й практично. Наприклад, організувати волонтерів, які б могли провести час з дітьми загиблих героїв/героїнь, повчити з ними уроки, відвести на гурток, стати наставником, або ментором.
На завершення варто зазначити, що всупереч статистиці, ми можемо говорити, що багато родин знаходять способи та сили підтримувати свої стосунки та зберігати сімейний зв’язок під час війни росії проти України. Але вони потребують підтримки суспільства та інституцій. Виходячи з думки експертів, вже сьогодні варто розробляти зміни у судовій практиці щодо розлучень: включити послуги медіації або обов’язкове звернення до сімейного терапевта. Важливо створювати сертифіковані та стандартизовані навчальні програми для спеціалістів відповідних напрямів.
Також церкви різних конфесій та деномінацій мають ставати більш інклюзивними та враховувати специфіку сучасних викликів, які росія принесла в наші родини.
Авторка: Анастасія Варару