Війна Кремля завдала нищівних втрат українським територіям під російською окупацією та людям, що там живуть. Російські військові вбили тисячі мирних мешканців. Вони по-звірячому стерли з лиця землі кілька міст і безліч сіл. Серед цих зруйнованих міст — Бахмут, Вовчанськ і, найвідоміше, Маріуполь, який до вторгнення був домівкою для пів мільйона людей, перш ніж тисячі загинули, а 90 % будівель було знищено.
По всьому захопленому регіону зруйновано житлові будинки, лікарні та школи, а також інфраструктуру — дороги, мости, залізничні колії, енергомережі, водогони й каналізаційні системи. Росія спустошила надзвичайно родючі сільськогосподарські угіддя, замінувавши поля, і завдала невимовної шкоди довкіллю. Безліч промислових підприємств припинили роботу. Пам’ятники, музеї, церкви й бібліотеки були обстріляні, культурні та історичні артефакти — викрадені. Очевидно, усе це руйнування вкрай ускладнило життя людей на окупованих територіях.
Ситуація з правами людини в російсько-окупованих районах у багатьох аспектах порівнянна з тією, що спостерігається в Північній Кореї. Звісно, в Україні порушення зумовлені насамперед триваючою війною й російською окупацією, тоді як у тоталітарній КНДР вони є систематичними, давніми та лежать в основі глибоко інституціалізованої політичної системи й ідеології. Однак для пересічної людини, що страждає під владою обох надзвичайно репресивних режимів, ця різниця може здаватися несуттєвою.
У найсвіжішому звіті Freedom House «Свобода у світі» (дані за 2024 рік) окуповані Росією території України отримали приголомшливий результат: «-2» за політичні права й «1» за громадянські свободи за шкалою від 1 до 100 (100 — найвищий показник). Це найнижчий бал серед 195 країн і 13 територій, охоплених дослідженням. Для порівняння: Росія отримала «12» і класифікується як «несвобода», тоді як Україна з показником «51» залишається в категорії «частково вільна».
Що ж пояснює настільки низьку оцінку українських земель під російською окупацією?
Порушення прав людини включають тортури й жорстоке поводження з цивільними та військовополоненими, зокрема сексуальне насильство. Серед терористичних практик — насильницькі зникнення в межах скоординованої державної політики, що становить злочини проти людяності. Жертвами стають місцеві посадовці, журналісти й активісти — тобто всі, хто насмілюється чинити опір окупації. Людей, яких лише підозрюють у проукраїнських поглядах, залякують, переслідують або піддають ще тяжчим репресіям. Відбуваються позасудові вбивства, зокрема й розстріли затриманих без рішення суду. Про верховенство права, не кажучи вже про справедливі судові процеси, годі й мріяти — жорстокість стала нормою та правилом.
Росія стверджує, що захоплені райони Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей анексовано (хоча контроль над ними лише частковий). «Референдуми», покликані «підтвердити» анексію, були відвертою фікцією й, що закономірно, не визнані міжнародною спільнотою.
Про якісь демократичні норми й практики не може бути й мови. Так само, як міжнародне право не визнає легітимності російської окупації, воно не визнає й репресивного законодавства, що нав’язується небажаючому цього населенню підкорених земель.
Репресії проти мешканців окупованих територій означають придушення елементарних прав — свободи слова, об’єднань та зібрань. Незалежні медіа було жорстоко змушено замовкнути.
Свобода віросповідання у російсько-окупованій Україні різко обмежена для всіх, крім Української православної церкви, афілійованої з Москвою. Під ударом — Православна Церква України, Українська Греко-Католицька й Римо-католицька церкви, протестанти, особливо євангельські громади, а також мусульмани й юдеї. Священнослужителів убивають, арештовують і катують, релігійні споруди руйнують або закривають. Переслідування цих конфесій, що формують багатоукладну релігійну тканину України, є складовою ширших зусиль Росії знищити українську ідентичність.
Накладення не лише політичного контролю над окупованими територіями, а й російської мови та культури з одночасним викоріненням усього українського — одна з головних цілей Кремля. Українську мову, культуру, освіту, символіку й інші прояви національної самобутності придушують систематично, цілеспрямовано й планомірно.
Російські окупанти завдали неймовірних страждань дітям: вони стали жертвами жахливих злочинів, включно з позасудовими стра¬тами, свавільними затриманнями, катуваннями та сексуальним насильством. Найвідоміший злочин — насильницька депортація, по суті викрадення, десятків тисяч юних українців до Росії та Білорусі. Менш обговорюваними є багаточисельні форми русифікації дітей. Шкільні програми звеличують російський імперіалізм і забороняють чи демонізують усе українське, зокрема мову. Батьки, які чинять опір, ризикують втратити опіку над дітьми. Дітей залучають до військової підготовки, пропаганди та ідеологічного промивання мізків, покликаних стерти їхню українську ідентичність і перетворити їх на «патріотичних» російських роботів.
На початку цього місяця Гельсінська комісія висловила глибоке занепокоєння через заяву російських чиновників про намір перевезти 50 000 дітей із російсько-окупованих територій до таборів чи російських шкіл на «літні канікули».
Іншим інструментом примусу проти українців на окупованих землях є «паспортизація» — примусова видача російських паспортів. Станом на 1 січня окупаційна влада в окремих областях припинила виплачувати соціальні допомоги тим, хто не має російського паспорта. А згідно з нещодавнім російським указом, громадяни України на окупованих територіях мають виїхати до 10 вересня, якщо не отримають російський паспорт або не зареєструються як іноземці. Задумаймося: без російського паспорта ви фактично перетворюєтеся на «чужинця» у власній країні.
Ще одне порушення — вилучення майна: свавільні конфіскації, що особливо б’ють по українцях, які втекли від війни та репресій.
Перелічене мною аж ніяк не вичерпує списку порушень прав людини, демократії та верховенства права. Лише особисті свідчення тих, хто живе під варварським контролем Москви, могли б заповнити цілі томи.
Безсумнівно, російські володарі демонструють цілковиту зневагу до людської гідності, а українці на окупованих землях живуть у атмосфері страху. Як зауважила лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, завершення бойових дій, якщо Росія збереже контроль над територіями, не стане миром — це лише інша форма продовження війни.
Перспективи справедливого й тривалого миру, ба навіть перемир’я в Україні наразі виглядають похмуро. Трагічно, але, ймовірно, українці під російським ярмом і далі страждатимуть — сподіваємося, що недовго.
Тим часом будь-яка попередня мирна угода повинна передбачати захист основних прав і свобод людей, котрі мешкають на тимчасово окупованих територіях. Понад усе ці мільйони людей, чия доля нагадує часи сталінізму, не можна забути чи покинути. Ми зобов’язані говорити від їхнього імені, захищати їх, фіксувати вчинені проти них злочини й, наскільки це можливо, притягати винних до відповідальності.
Про автора:
