Кожен з нас тримає в голові свою особливу, закарбовану в пам’яті фразу з дитинства. Наші батьки, бабусі-дідусі та інші дорослі доклали особливих, притаманних саме українському суспільству (і це буде надто цікаво українцям, не народженим або не вирощених в Україні) зусиль, аби їхня правда подорожувала з нами у часі. Так, дівчата й досі відчувають дискомфорт, сидячи на кутку столу, бо «не вийдуть заміж», а хлопці через «не хочу» доїдають все, що було на тарілці, адже там «вся їхня сила». Перед виходом з дому потрібно останній раз глянути в дзеркало, аби всі невдачі обходили стороною, і, звичайно, куди без «посидіти на доріжку» з піднятими ногами. Це, здається, треба робити тільки коли їдеш у далеку подорож і це велике полегшення, бо з такими забобонами про тайм-менеджмент можна забути. Нам одягали другі шкарпеточки під зимові чоботи, прив’язували рукавички до курточок, вчили як бути ввічливими й, класика, – вимагали вдягнути шапку, навіть якщо надворі весна. «Сонце світить та не гріє, вдягни». Це був час, коли мовою любові була турбота, коли за наші холодні носики та мізинчики турбувались більше, ніж за стан душі, коли коментарі вчителів у школі та рівень нашої соціалізації в садочку важили більше ніж наші особистісні потреби.
Тоді не було соціальних мереж і платформ з пошуку психологічної допомоги. Значення словосполучення «ментальне здоров’я» вимагало додаткових досліджень, коштів, часу, а сенсу у цьому ніхто й не бачив. Ми лишень мали власні думки, а там часом були шторми, торнадо й урагани. В школах психолог виконував п’ять додаткових функцій, замінюючи вчителя біології, хімії, фізики, а бувало й історії. Ну а що? Хіба у них цей курс не викладали в університеті? Звернутись по допомогу із власним штормом в голові було не круто, дивно, це викликало багато додаткових й непотрібних запитань, сором і почуття провини. Ніби з тобою щось не так і краще про це мовчати. Але ми, чиє дитинство припало на час без інтернету й телефонів, зараз дорослі. Можливо, у це й досі важко повірити, але тепер в гаманці не три листочки й п’ять жолудів, а кредитні картки й водійське посвідчення. Достатній аргумент, я вважаю!
З початком повномасштабної війни питання психологічного здоров’я почало набирати особливої популярності. Вибухи, сирени, евакуація, для когось імміграція, смерть, втрата сенсів – на жаль, це перейшло з розділу «буває, але рідко, тому забийте» до «поширене явище». Людям потрібно мати уявлення про власні почуття, можливі емоційні гойдалки й знаходити нові орієнтири. Але для початку варто розібратись, що таке ментальне (психологічне) здоров’я?
Кажуть, що психотерапія починається ще до першої сесії – з моменту, коли людина приймає рішення шукати допомогу. Не хотілося б порушувати правила, тому цього разу ми звернемось до фахівця, аби розібратись з основними питаннями стосовно психологічного здоров’я. Сама по собі наша зустріч з Анною Шапран (неймовірно чуйною і приємною особистістю) напевно мало кого цікавить (а шкода!), адже ми є лише частковими об’єктами досліджень, точно не main characters, проте так, для допитливих, сиділи-балакали ми в українській кав’ярні у Маямі, Флорида. Назву казати не буду – нам не заплатили за рекламу, – пробачте.
Та, попиваючи каву вже сьогодні вдома, хотілося б повернутись думками до нашої зустрічі й трошки розповісти про Анну Шапран. Вона дипломований психолог з чотирирічним досвідом роботи. Закінчила свого часу ТНУ ім. В.І.Вернадського. Надає перевагу інтегративному підходу (тому, що поєднує декілька методів одночасно), який надає можливість працювати з людьми на всіх рівнях. Серед улюблених виділяє три основні: КПТ (когнітивно-поведінкова терапія – ґрунтується на взаємодії між мисленням, емоціями та поведінкою), психоаналіз (охоплює підсвідомі зв’язки, несвідомі процеси, травми) і тілесно-орієнтована терапія (підхід, який зосереджується на взаємодії між тілом і психікою). Саме тому вона й стала головним експертом, що допоможе розібратися із цією комплексною і досі зашифрованою для багатьох темою травм, психіки, «менталки» і тригерів.
Попри те, що зараз тема ментального (психологічного здоров’я) є досить відкритою, а інформаційні канали транслюють неймовірну кількість даних щодо кожного маленького аспекту, нам все одно варто відповісти на деякі запитання, визначивши основні поняття. І хотілося б почати з того, щоб охарактеризувати «психічно здорову людину». Чи зустрічали ми таку? Чи, може, вона живе в лісах-горах разом з Біґ Футом або Єті? Чи прилетіла з космосу як Супермен? І, головне, як зрозуміти, чи здорові ми, чи все ж таки варто звернутись до «лікаря»?
Все насправді досить просто, «ментально здорова людина – це не та, яка не має жодних проблем у житті, а та, яка має інструменти і навички справлятися з викликами». Іншими словами, світ важкий і різнобарвний – ситуації різного плану будуть (ба більше, вони повинні) нам траплятись. І не в кількості «важких» чи «простих» досвідів вимірюється психологічне здоров’я, а у тому, як ми на це реагуємо, чи маємо навички, аби впоратись з ними.
Людська психіка багатогранна, вона ніби велетенська веселка, тільки часом набуває різних форм. Загалом виділяють «три кити» психологічного здоров’я.
Комунікація. Сюди можна віднести все, що стосується спілкування: вміння вести розмови, залучати інших людей до діалогу, вміти просити, відмовляти, навички висловлення думок.
Навички стресостійкості. Тут сама назва говорить за себе. Це банальне (хоча часом дуже важке, складне і ніби навіть недосяжне) вміння стикатись зі стресом. Не терпіти його, стираючи зубну емаль, а проживати.
Емоційна саморегуляція. Крім важкої назви, ця частина захоплює одну з найпоширеніших проблем, а саме вміння розуміти та ідентифікувати власні емоції. Звучить в теорії нескладно, проте на практиці – зовсім інша історія. Існує стереотип, закладений нам батьками, медіа та й суспільством загалом, що емоції – це щось погане. Ніби віконце реклами на сайті, яку треба негайно закрити, щоб не згорів комп’ютер. Проте самою природою їх було закладено як сигнал, заклик до дії. Тому важливо не просто розуміти «що я відчуваю», а чому і як це використати.
За часи незалежності України, наше суспільство зазнало багатьох різних періодів як в історичному, так і в психологічному контексті. І хоча на той час західний світ вже міг поділитись значним досвідом в цьому питанні, нам все ще потрібно було вибудовувати свій шлях. З переваг, саме ця затримка й дала нам змогу обійти «темні періоди» в історії психіатрії, як-от лікування електрошоком, лоботомію, жорстку медикалізацію і т.д. Наш досвід почав формуватися на вже опрацьованих даних. На жаль, багато з них з’явилось ціною людських життів, проте це вже інша (дуже сумна і болюча) історія.
Ставлення до психологічного здоров’я в Україні змінювалося з часом – умовно можна виокремити кілька ключових етапів. Перший припав на 90-ті та 2000-ні роки. Це був період травматизації, стагнації у сфері психологічного здоров’я. В той час психіка перебувала у стані «вижити», люди не мали можливості думати про якість життя. Та й загалом саме питання емоційного стану викликало непорозуміння з боку суспільства, а будь-яка психологічна проблема асоціювалась із лінню й соромом. У кого був тоді час на депресію чи тривожність?
Батьки виховували своїх дітей за принципами, що заклали їм батьки. Враховуючи події, що спіткали українців за 20 століття, неможливо було розраховувати на те, що здорова психіка з’явиться сама по собі. Тоді були часи боротьби і, на жаль, часто не за високі ідеї, а за банальне виживання. А тому кожен став продуктом свого покоління, несучи власний біль, травму і часом радість із собою крізь десятиліття.
Після 90-х люди побачили, що рівень життя став кращим, вони отримали досвід стабільного і якісного існування, що й перемкнуло режим «виживати» на режим «жити». 2014 рік можна було б умовно назвати переломним у питанні ментального здоров’я в Україні. З початком війни росії проти України з’явилась гостра потреба в психологічній підтримці населення. Війна, анексія, евакуація – все це потрібно було опрацьовувати не тільки зовні, але й всередині. Проте навіть у той критичний час послугами психологів користувались не всі, а в більшості заможні люди. Інші ж намагались використовувати власні ресурси, аби протистояти падінню.
Сьогодні ж тема ментального здоров’я широко обговорюється і в самій Україні, і серед українців у різних країнах. З’являються платформи, додатки, що роблять терапію доступною і простою. Раніше похід до психолога асоціювався з радянськими фіранками, гіркою кавою і відсутністю конфіденційності, коли зараз це щось позитивне, щось, що говорить про любов і турботу до себе. А саме це нам зараз дуже потрібно, або, як модно казати, «на часі». Звісно, горе-психологи й надалі існують, потенційно руйнуючи й без того вразливі психіки, але й доступність до пошуку альтернатив значно зростає.
Нині українці все більше зіштовхуються зі станом повного виснаження – і емоційного, і фізичного, що супроводжується тривогами й апатією. Ми відчуваємо стабільність у війні, пристосовуємось до смерті, спустошуємось від байдужості до втрат. Нам характерне почуття дисоціації, стану, при якому життя проходить неемоційно, порожньо і «на автоматі». Це стосується тих, хто в Україні, але й тих, хто виїхав. Всі ми по-різному переживаємо важкі події, але мало хто залишився осторонь, хоча б емоційно.
Оскільки психологи не можуть ставити діагнози, зараз все частіше з’являються перенаправлення до психіатрів. Взагалі, війна і сильний стрес активізували «слабкі» місця у психіці. Тому зараз можна помітити особливо гострі спалахи тривожних розладів, панічних атак, депресій, РХП, вигорання. Багато хто б міг і не зіштовхнутись із такими проблемами, якби й надалі був мир, але наш світ трішки суворіший, ніж ми часом сподіваємось. Та навіть попри доступність терапії сьогодні, ситуацій, що розгортаються навколо, запити від старшого покоління, бейбі-бумерів або покоління Х, надходять до психологів не дуже часто. Це можна пояснити вихованням (a la «депресія, бо нічого робити») або ж більшим об’ємом відповідальності (наприклад, фінансової). Ну і звісно, Міленіали та Джен Зі очолюють хіт-парад терапії. Well, good for us!
А що ж на нас чекає далі? Чи зможемо ми стати здоровою нацією, щойно закінчиться одне з найстрашніших, за останні так років 25, випробувань? Звісно, це не карти таро, чіткий прогноз важко отримати, але, враховуючи досвід інших країн та загальний стан емоційного здоров’я українців, можна зробити певні передбачення. Так, не надаючи належної уваги внутрішньому стану нації у майбутньому, після перемоги, нас може очікувати запізніла травматизація. І, як наслідок: самогубства, ПТСР, вбивства, кримінал, насильства у сім’ях. Не дуже радісно звучить, розумію. Також ми можемо відчувати соціальну втому, певне відчуження, нас буде шокувати розрив між очікуванням і реальністю. Проте попит на психологічну підтримку буде збільшуватись, адже велика кількість ветеранів, постраждалих і полонених потребуватиме реабілітації, якісної й продуманої. Звісно, будуть й винятки з правила, так звані щасливчики, які досягнуть етапу переосмислення. І це чудово, та тільки їх будуть одиниці. А нас, як відомо, багато…
Та й про що говорити, якщо навіть сьогодні не кожен може піти в терапію. При чому причини можуть бути досить різними. Хтось боїться копати ще глибше, комусь важко тягнути фінансово, для інших це здається недієвим методом, а будуть і ті, для кого це просто «не на часі». І кожен має право на власну думку! Беззаперечно, має. Але ніколи не стане зайвим подумати про покращення власного життя, правда? Тож якщо відчувається щось незрозуміле, щось неправильне на душі, але переходити до терапії зараз не вдвється, можна почати з невеличких кроків. Як мінімум – спробувати зосередитися на базових потребах. Наш організм потребує рутини в харчуванні, сні, відпочинку, фізичній активності. Не потрібно вимагати від себе успішного успіху з соцмереж, цей контент якраз-таки варто обмежити. Маленькими кроками, простими діями, але впив на ментальний стан може бути досить великий і помітний!
Людина – це соціальна істота, тож неможливо не наголосити на важливості ком’юніті. Групові заняття, танці, малювання, будь-що. Нам потрібно мати коло спілкування, де будуть люди зі спільними інтересами. Насправді цей момент й надалі залишається досить недооціненим, але дуже важливим. І також не забуваймо про колесо балансу. Жити тільки однією частиною, фокусуватись лише на війні чи роботі – це не є шлях до гармонії або щастя. Не забувати про себе – це навичка, якої, на жаль, нас ніхто не навчить. Проте у будь-якому віці ми можемо наздогнати втрачене і розвернути пріоритет до себе. Не страшно бути егоїстом – страшно загубитись в навколишньому світі.
Неможливо не помітити зміни, яких зазнало українське суспільство від початку незалежності України. Світ розширювався навколо нас, поглинав нас, допомагав, знищував і підіймав. Ми підхоплювали хвилю і тримались наскільки це було можливо. Наші батьки доклали багато зусиль, аби наші базові потреби були закриті, допомогли здобути гарну освіту, не замерзнути взимку надворі, не змокнути під дощем восени й не згоріти на сонці влітку. Таку стратегію заклали їм їхні батьки, і далі у безкінечність. Суспільство виховувало наші думки й манери, докладало зусиль, аби колись ми передали щось в майбутнє. Тільки у всьому цьому нам забули нагадати про наше внутрішнє самопочуття. Як ми себе відчуваємо, чого боїмось, для чого йдемо вперед? Нам не допомагали розібратись із тим, хто ми такі в першу чергу і чого хочемо як не від майбутнього, то від сьогодні. Але світ не стоїть на місці, ми зростаємо, часи перемінюються і все це – велика частина життя. Одного дня кожен із нас зуміє зустрітись зі справжнім собою. І навіть якщо для цього потрібно буде пройти не одне коло думок, десятки сварок і сотні літрів сліз – це все буде частиною процесу.
Ми всі різні й це нормально. Можливо, не кожен захоче копатись у собі, а будуть й ті, кому це не треба! Відмінність часу полягає лише в тому, що зараз віднаходити себе – це нормально, доступно і часом навіть весело. Коли ти знаходиш справжність, свою незаплямовану автентичність, крокувати життям стає тільки цікавіше й безпечніше. Тебе вже не лякатимуть мокрі ноги й холодні вуха, не засмучуватимуть новини настільки сильно, як сьогодні, не паралізуватимуть думки про майбутнє. Це не значить, що світ зупиниться у самознищенні, ні. Але ти точно перейдеш з режиму «виживати» до «жити».
І невже в цьому немає своєї психологічної краси?
Про авторку:
