Я чула про цей колектив, але ні історії його створення, ні подробиць творчого шляху не знала. Тож, можна сказати, знайомство відбулося під час першого фестивалю документальних фільмів у Лос-Анджелесі, коли я подивилася стрічку “Music of Survivors” – про Українську капелу бандуристів Північної Америки – Ukrainian Bandurist Chorus of North America. Їхня історія зворушила та зацікавила. Тому, коли я побачила оголошення, що музиканти під час свого туру відвідають і місто ангелів з концертом в Ukrainian Culture Center – UCC, занесла цю дату до календаря.
У цей час у моїй фейсбук-бульбашці розгорталася дискусія щодо державного фінансування хору імені Г. Верьовки та ансамблю імені П. Вірського. Цим колективам закидають «совковість», радянський наратив, коли українське мистецтво репрезентувалося саме в такому вигляді. Але чи так само це сприймає глядач за кордоном, чи бачить він за цим українську культуру?
Мені стало цікаво дізнатися, що думають про це музиканти, які живуть в Америці. З такими запитаннями я і звернулася до художнього керівника та диригента Капели, заслуженого діяча мистецтв України Олега Маглая. А ще поцікавилася, завдяки чому чи кому існує Капела. Чи є золота середина у фінансуванні таких колективів, які презентують українську академічну культуру поза межами України?
Олег Маглай: Це досить складне питання, але добре, що воно постало. Воно пішло соцмережами після інтерв’ю керівника хору імені Верьовки. Потрібно, щоб держава і суспільство підтримували мистецтво – чи то в Америці, чи то в Україні. Наприклад, поговорімо про нас. Ми з 1949 року тут, в Америці, фактично ніякої державної підтримки не маємо. Тут культура і філософія інші.
Тут держава не пхається в усе, не керує всім, а загалом дає більше свободи людям, організаціям, щоб вони розвивалися. І держава не дуже втручається. Тому ми самі мусимо шукати фонди.
Маємо чудових спонсорів: чи то людей, чи то якісь кредитові установи, організації тощо. Інколи є якісь гранти від держави, але це дуже рідко. Це також вчить нас філософії, що ми самі мусимо шукати, творити, підтримувати.
Але також немає ніякої цензури, немає ніякого контролю, коли хтось із міністерства чи якийсь заступник каже, який репертуар, яка програма мають бути. Тут, якщо наша програма не потужна або погана, люди не прийдуть. І, може, тоді ми не мусимо існувати, бо ми не заслужили на це. І, значить, ми, мабуть, недостатньо шанували мистецтво, щоб люди нас підтримували. Це наша відповідальність.
В Україні все інакше, це походить із совєтського менталітету та режиму. Це правда, що досі лишилися ті звичаї, ті фінансові звички в організаціях, у колективах, які мають державну підтримку. Я не можу на це відповісти, але, може, краще запитати в тих колективів: чи ви шанували людські гроші, які надійшли від держави до ваших колективів? Чи ті гроші, що мали піти на костюми, усі пішли на костюми? Чи ті фонди пішли на інструменти, на мистецтво, чи до чиєїсь кишені? Я не можу на це відповісти, але я ставлю запитання. Іноді, коли держава чи хтось інший керує, коли хоче контролювати гроші, то контролюватиме і мистецтво.
І тоді іноді мистецтво не розвивається. Ми не музей. Ми мусимо також творити мистецтво і черпати від людей те, що ми маємо. І це наша відповідальність.
І так, треба відкинути менталітет совєтської людини. Він там є, але це не означає, що ми мусимо виганяти ансамблі. Але треба серйозно подивитися, як ці ансамблі працюють. І внутрішньо, щоб працівники, музиканти також питали у своїх ансамблях, які є гроші та як вони використовуються.
І тоді не треба лякати працівників, музикантів, коли вони таке питають. Я це все кажу для добра. Я хочу, щоб усі ці ансамблі розвивалися. Бо наша Україна така багата. Люди чудові. Мистецтво таке глибоке.
Наші слухачі чи ті, що читають, знають, яка в нас музика. Шануймо це більше. І, може, ми не будемо мати цих поганих звичок і цих залишків Совєтського Союзу.
Довідково:
Українська капела бандуристів була заснована в Києві у 1918 році Василем Ємцем як хор «Кобзар». Напередодні Другої світової війни колектив був розформований радянським урядом. Але 1941 року в Києві учасники ансамблю відновили його. Згодом учасники Капели опинилися в нацистському концтаборі. У 1949 році колектив емігрував до США, де продовжив свою місію.
Як повідомила міністерка культури України Тетяна Бережна, керівник хору «Гомін» Вадим Яценко став генеральним директором-художнім керівником Національного Заслуженого Академічного Українського Народного хору ім. Г. Верьовки.
Авторка: Ганна Матвіїшина