Становище українців, які живуть під російською окупацією, не отримує й близько тієї уваги, на яку заслуговує. Але повинно – адже умови для приблизно 3-4,5 мільйона українців, які там перебувають, жахливі і в певних аспектах навіть погіршуються.
Стало майже само собою зрозумілим, що нині окуповані території ще певний час залишатимуться під російським контролем. Для України та її союзників це сприймається як неприємна правда, доконаний факт (fait accompli). І це, ймовірно, породжує небажання повною мірою дивитися в очі стражданням, які переживають мільйони українців.
Будь-яка зупинка війни – якщо вона взагалі відбудеться – найімовірніше означатиме припинення вогню із «замороженням» лінії фронту в її нинішньому вигляді, що призведе до визнання реальності: Росія здійснює контроль над територіями, які окупує. Це означало б певну де-факто форму визнання окупованих Росією територій. І хоча Україна сьогодні більш ніж утримує свої позиції, навряд чи в найближчій перспективі ми побачимо українську перемогу у вигляді повного виходу Росії з України – як би бажано це не було.
Звідси постає питання де-юре визнання – формального, юридичного підтвердження того, що певна територія належить конкретній державі. Можливо, ви пам’ятаєте, що торік президент США Дональд Трамп загравав з ідеєю офіційно визнати анексію Криму Росією, що зустріло сильний спротив з боку України, Європи, Конгресу США та експертів із зовнішньої політики. Я сумніваюся, що міжнародна спільнота коли-небудь піде настільки далеко, щоб юридично визнати російський контроль над територіями, які вона нині окупує, навіть у разі тривалого режиму припинення вогню.
Міжнародна спільнота зобов’язана дотримуватися політики невизнання і ніколи – за жодних обставин – юридично не приймати російську окупацію українських земель. Західні країни мають наслідувати модель Вельської декларації 1940 року, коли Сполучені Штати відмовилися дипломатично визнавати анексію трьох балтійських держав Радянським Союзом. Робити це слід не лише заради міжнародних принципів, а й заради збереження віри українського народу, який щодня страждає під жорстокою російською окупацією.
Неможливо переоцінити рівень репресій на окупованих територіях або жорстокість придушення будь-яких проявів незгоди. З плином часу можна було б подумати, що тиск послабився. Але ні. Лише один промовистий приклад це демонструє. За повідомленням української правозахисної організації Truth Hounds від 22 квітня, в Енергодарі є щонайменше сім катівень, у яких утримують не менше 78 працівників окупованої Запорізької атомної електростанції – найбільшої в Європі.
Ситуація з правами людини й надалі залишається вкрай тривожною. Російські зловживання – повсюдні. Згідно зі звітом Freedom House за 2026 рік, російсько-окуповані території України (звіт охоплює умови в Криму та окупованих частинах Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей) нині мають найнижчий рівень свободи у всьому світі – оцінку -1. Подумайте про це хоча б хвилину. Їх оцінюють навіть нижче, ніж країни, відомі масштабними порушеннями прав людини, як-от Північна Корея, або окуповані Китаєм Тибет і регіони проживання уйгурів. Для порівняння: навіть вкрай репресивна Росія отримує 12 балів зі 100 і належить до категорії «не вільна». Україна у стані війни отримує 51 бал зі 100 і класифікується як «частково вільна».
Порушення прав людини на окупованих територіях включають (але не обмежуються) свавільні та незаконні вбивства, насильницькі зникнення, викрадення, тортури, насильство (включно із сексуальним насильством), а також примусове переміщення й депортацію. Нікого не здивує, що особливо вразливими є ті, кого окупанти вважають нелояльними до російської влади.
Українці на окупованих територіях очевидно позбавлені будь-яких прав і свобод. Політичні права? Нуль. Політичний плюралізм і представництво? Нуль. Свобода слова, висловлювань, зібрань і об’єднань, а також свобода преси? Нуль. Релігійні свободи? Практично нуль – хіба що ви належите до лояльної Російської православної церкви (РПЦ). Євангельські християни, українські греко-католики, українські православні та інші релігійні громади, не пов’язані з РПЦ, зазнають переслідувань. Від 2022 року в Україні було вбито майже 70 священнослужителів.
І, як усім нам відомо, десятки тисяч дітей були примусово вивезені зі своїх домівок на окупованих територіях.
Російські репресії та зловживання не є випадковими. Порушення мають системний характер і є наслідком цілеспрямованої політики, яка впливає на кожен аспект цивільного життя. Ці політики підкріплюються різними системами контролю, зокрема повсюдним фізичним і цифровим стеженням. Крім того, Росія запровадила інформаційну блокаду, щоб відрізати окуповані регіони від решти України.
Є також проблема «паспортизації», коли російська влада примушує українців отримувати російське громадянство – або ж їх позбавляють медичної допомоги та інших соціальних послуг і накладають різноманітні обмеження, ускладнюючи повсякденне життя.
Далі – русифікація: спроба стерти будь-які прояви української ідентичності, що, ймовірно, становить геноцид або, принаймні, свідчить про геноцидний намір. Українських школярів – а їх на окупованих територіях понад 580 000 – піддають індоктринації через проросійську освіту, яка просуває наратив «русского мира», і систематично годують брехнею про Україну.
На додачу до цього, військово-патріотичні табори та державні молодіжні організації готують цих українських дітей до призову, фактично перетворюючи їх на російських солдатів, які воюватимуть проти своїх співвітчизників. Справді, лише цього року призов молоді посилився як частина системного й примусового процесу. Варто пам’ятати, що IV Женевська конвенція забороняє окупаційній владі примушувати мешканців окупованих територій служити у збройних силах держави-окупанта.
Серед інших проявів русифікації – спалення українських книжок, вилучених зі шкіл і бібліотек, пограбування музеїв, знищення української символіки та перейменування вулиць.
Росія розширює контроль і інтеграцію окупованих територій також іншими методами – зокрема шляхом відвертої колонізації. Щоб замінити мільйони українців, які втекли, Москва завозить російських переселенців. За повідомленнями, російська влада планує переселити понад 115 000 росіян на окуповані території України до 2045 року.
Окупаційна влада націлюється на місцевих українців через вилучення майна, передаючи їхні домівки росіянам, які переїжджають на ці території. Маріуполь – показовий приклад: під час жорстокої облоги Росією у 2022 році було пошкоджено або знищено 90% житлових будинків міста. Москва фактично краде житло українців, які втекли або чиї домівки були пошкоджені під час облоги. Для українців запровадили обтяжливі нові правила, покликані зробити отримання необхідного російського правовстановлюючого документа на нерухомість надзвичайно складним – якщо не взагалі неможливим. Водночас росіян, які прибувають, заохочують купувати ці помешкання під абсурдно низькі відсоткові ставки.
З огляду на нинішню геополітичну ситуацію, зростання сили та рішучості України й посилення вразливостей Росії, навряд чи знадобиться майже 50 років, як це було для Балтійських держав, щоб вирватися з-під російської окупації, або 41 рік, як у випадку возз’єднання Східної та Західної Німеччини. Заради українців, які страждають під російським пануванням, хочеться сподіватися і молитися, щоб день їхнього визволення настав радше раніше, ніж пізніше. А тим часом маємо зробити принаймні одне: не дозволити, щоб про них забули.
Автор: Орест Дейчаківський
